Освітлений попелом 2018

Рік, який дивно почався, ще не завершився – і який остаточно все прояснив щодо турбуючих питань, які гніздилися у мені десятиліття. На свою біду, це був третій рік з “тріади” – де перший рік мені відкриває щось нове, другий просто помножує розпочате, а третій – очищує те, що далеко зайве. І як показав час, мені є що втрачати, але краще втратити щос ьнеймовріно дороге – але не себе. Досить рівноцінний обмін, як виявилося.

За цей рік дякую батькам. Здатність розуміти батьків повністю відкривається з дорослішанням (бо дитина нарешті приблизно розуміє, що батьки теж були молоді, але успішно то прожили, а батьки – що їхня дитина досить цікава людина, якщо забути те. що воно ще мале=). І при цих бурях я остаточно впевнився – моє місце тут, і разом з крильми потрібні також і корені – особливо таким каменям, як я. Я далеко не ідеальний син, і не факт чи ним був колись (за винятком тих кілька секунд після пологів, поки не закричав=), але це не зупинить мене від того, щоби втілити в життя хоч кілька мрій своїх найрідніших (як мінімум, задля виразу радісно шокованих лиць і щоби від того жити їм хотілося і ще більше!).

Наука в загальному і робота зокрема – важить мені рівно так, як я і думав. тобто дуже і дуже багато!) В цьому році остаточно виразився курс роботи, і мій перехід між кафедрами. Для підтримки інсуючого рівня треба буде багато завершити роботи, ще більше і довершити – але це класика – find what you loves and let it kill you. Мейнфреймова ідея під це підходить прекрасно – в кожного капітана свій Мобі Дік (в сенсі кит!). В тому світлі – дякую шефу за незмінність курсу і здоровий реалізм, а основне – спокійне менторство. Хочеться надіятися. що наукова школа таки сформується, і з подами у вигляді відповідної ніші в науковому колі. Падати краще з доброго коня, правда, шеф?)

І без сумніву – подяка Ярині, і побажання їй удачі наступному році, який для неї буде ще більш буремним – таки кожен захист це невеличкий рубікон, щоби були “діяння не чоловіка, але мужа”. А Ярина, незважаючи на ніжність і тендітність (я так вважаю, і фіг мене хто переконає, навіть Ярина!) дасть фори багатьом науковцям. Галицькі особливості характеру я ввпжаю радше життєвою приправою – втім, Ярина це Ярина, і її яскрава особистість мене, на щастя, не засліплює, поки що. Хоча – жарти жартами, а крісло міносвіти скоро буде в інших руках – і хай так і буде=)

Співкамерникам – теж великі вітання і побажання і далі спільно тягнути 3 різні каравели, періодично стикаючися на робочому місці, поважно і спокійно бушуючи щодо всього на світі. Все ж. я один з наймолодших, а послухати розумних людей я радий завжди з радістю)

Традиційно – подяка тепер двом кафедрам, за хай середню, але плідну присутність і нагадування про світ широкий. Поки я не викладач – я не є повністю один із, але всьому свій час під небом. При цьому великий респект і моїй дивній сімці (зараз сімці) студенток, через яких мій формат співпраціз студентами “випуцувався” остаточно. Тяжко деколи зберігати серйозний чи суворий вигляд, особливо при повній сушці/витяжці – ну але я сам просив собі їх, тож не скаржитимуся). Особливі вітання і побажання тим, які мене вибрали самостійно – навчу всього що знаю – але і вимагатиму тепер серйозно (інакше буде ліниво, тому звиняйте, ганятму в хвіст і гриву, але з повагою!). Мої ж вуха і голова завжди відкриті для вас і ваших питань (всяких-різних), а дистилят – дистилят завжди під рукою, і ви то знаєте!

Окремо – щира подяка друзям, яких життя чи моя (особливо!) тормознутість все ж не відігнало від мене.

Христю – ти тепер повноцінно доросла, хоч будеш Малою ще довго (для мене таки завжди!). На ТВОЮ гору тобі ще поки здійматися – але, на відміну від мене, ти в гори закохана, тому твоя гора ще буде тобою ж покорена стільки, скільки сама того забажаєш. Просто деколи показуй її фотографії, щоби радість була розділена =)

Олю – твоя стежка, як завжди, туманна для всіх окрім тебе (чи тих, хто несе твій рюкзак). Ти як місяць – вмієш залишитися загадкою навіть у відомому – але поки ти в пошуку, то можу лише допомогти знайти – чи принаймні не впасти духом. Знаєш сама, що за будь-яких обставин чайник для тебе вже поставлений!

Оксано – коли я цього року “розкопав” старий комп з записами – то було цікаво зрозуміти, що деякі розмови фактично не міняються, навіть коли обидвоє учасників трохи порозумнішали, чи бодай подорослішали. Деколи мені здається, що якби тебе не бачив вживу, то чесно ввжав би тебе просто розумною мережевою джіні (Ната Ледіх не забута =), яка мене надихає не забувати дивитися на світ під іншим кутом. Хай питання про особу все ж змінитться питанням про колір – але тоді, коли сама того забажаєш!

Віро – ти знайшла своє і своїх, не забувши при цьому далеких – за це тобі велика подяка і хороше вино, шановна вже пані =) В теб евже є буремний спокій, коли погане позаду – можу лише побажати, щоюби воно там було і надалі – в тебе і так 3 дітей (Дам’ян ,ти хороший, але як також чоловік деколи мус визнати – ми на щастя, не дуже дорослішаємо, деколи =) – так що хай пані господиня не кремпується і не переживає – все в тебе вийде добре, а батіг для нечемних і так прийде поштою!

Окремо – сувора проте щира подяка всім тим, хто залишив мене цього року, з власної волі чи цікавого збігу обставин. Кожному хай буде своє, і навіть краще – коли є так як є. Надіюся. що встиг побачити все потрібне і поділитися собою в доброму сенсі тего слова, адже більше цього зробити не зможу – і навряд чи забажаю. Здоровя – і хорошої дороги.

Шанймося, посполиті. Поки живі – ще маємо трохи часу. Поки людина вміє бути вдячною – ще не все і не всі втрачені. А свої тому і свої, що їм радий навіть о 5 ранку, і з пустим холодильником=). Хай же все давно кликане щастя приходить з самого ранку!

Бути містом

Зазвичай коли людина погано виконує свою роботу, вона обурюється: “А ви знаєте, скільки мені платять?!”. Знаю. І не розумію, що ти тут робиш. По-моєму, все просто: не подобається – не працюй. І так у всьому.

Погано тобі жити з людиною – не живи. Погано з тобою обходяться ділові партнери – міняй. Погано сидить костюм – віддай тому, на кому буде сидіти ідеально. Погано спиш – займися своїм душевним станом. Погано себе почуваєш – лікуйся. Погано тобі жити на одному місці – переїжджай в інше. Роби, а не ний.

А якщо ти нічого не робиш і не міняєш, значить, тобі добре. Будь чесний з собою – тобі добре. Добре нити. Добре скаржитися. Добре страждати. Добре бути жертвою. Добре, щоб співчували. Добре, щоб за тебе вирішували і допомагали. Добре нічого не робити зі своїм життям. Спокійно. Передбачувано. Це твоя зона комфорту. Бути в лайні – твоя зона комфорту.

У цьому в усьому є сенс. Найбільший сенс в житті. Якщо ти не жертва, то хто? Якщо ти не будеш скаржитися, то що будеш робити? Адже доведеться ж робити. Якщо прибрати цей сенс “Мені нестерпно важко, але я несу свій хрест”, то що залишиться? Куди ти підеш без хреста? Як ти взагалі будеш жити без нього?

Не вирішувати – це теж рішення. Не змінювати – це теж вибір. Якщо ти робиш такий вибір, будь з ним, визнай його, отримуй бонуси, насолоджуйся ним. Але не @..би мозок іншому. Він не зобов’язаний грати в твої ігри.

Визнай: ти там, де хочеш бути. У цьому правда

Чесно скопійовано в Наталі Панчишин

Домініканці яко жебручий орден, що згодом стане щитом Європи проти єресі катарів, як справжні проповідники, не могли на довго засиджуватися в одному місці. Якщо ти носиш Світло, то його треба нести, щоби освітити тих, які ще сліпі. Брати були би здивовані, якби знали що за замалим тисячоліття люди теж не тримаються місця ще більше, вміючи міняти все і злітати надалі. де краще і де швидше. Але що робити тим , хто є місто? Тим, яких не сенс, але потреба бути в пенвому місці, тим місцем чи готувати його навіть для інших (“..сіятимеш те. що не жав, і збиратимеш те, що не розсипав…”). Зараз ми мобільні, і злітаємо будь де, снідаючи в горах ,а вечеряючи морем – і навтіь дивно-підозріло є в деяких сферах праювати на олдному місці більше ніж 3 роки.

Але на противагу людям-функціям (життя яких підсумовуєтсья кількома скупими фразами  – дію це і це) є також і люди-міся, які привязані чи привязали себе до певної тчоки, збагачуюич її – чи підтримуючи хоча би, навіть при повноцінній можливості відлетіти, і безповоротно.

Якби місто могло ожити і розповісти,. як воно себе відчуває – чим би воно відрізнялося від таких людей? Як би звучала довга оповідь росту і переживань – весною нових поселенців, зимою довгих недоль і хворіб, літом купів чи осінню селян? Адже якщо місту байдуже на своїх мешканів- то і вони не захочуть жити в ньому, і місто спокійно засне навічно, щоби потім вертатися лише привидом руїн – і то якщо історія буде милостива.  Так і люди-місця – без них годі уявити кафедру/фабрику/бібліотеку /зупинку/etc. Хай вони і відмовилися від крил – але птахам теж потрібне дерево, в якому нові діти побачать світ. І занадто пізно потім, вже на своєму схилі літ, ми розуміємо важливість цих окремих осередків, які дають більше, ніж ми спершу бачимо.

Сад Мостів потряс Акейро своєю несподіваною красою, і вся його невитрачена спрага любити і бути любленим повернулася до цього дивного міста. Акейро міг  дозволити собі любити мости і будинки: адже, коли він помре, камені не будуть сумувати за ним, а зубчаста башта не оплаче покійного.

В одного з українських класиків теж є уривок, де домовик і подорожній жебрак уночі тихо говорять між собою, і доля одного – смертельне і найцінніше бажання для іншого.  Та кожен шлях має хоча би початок.

А чи є шлях ,який до тебе  – вертається?

Видно теж море з вікна

В вперше незвіданих подорожах є щось хвилююче, що нагадує про небезпеку та можливість неможливого  – навіть коли все під контролем і надійно зовнішньо. Можливо, якщо б я був моряком, який ходить морем як дорогою – то не постидався би назвати малі подорожі по іншому – але для мене це досі як вихід в море, яке сниться мені часто, хоч бачив його я лише раз наяву. Бо кожен раз,як сон мене ловить уночі поза рідними вербами, то нестихаюча ніч мене оточує або як дрімучий ліс – або як осіннє хвильове море. Море серед панельних будинків і кам’яниць, в якій пишу ці рядки – море що шумить і шелестить, нагадуючи про достеменну горду самотність і щиру дружбу тих, хто не спить теж на цьому кораблі. Море, яке більше ніж усі його елементи разом узяті, і  до якого належу і я, щоби  в шумі неіснуючих хвиль знову задавати давно відомі питання в надії, що ті хвилі принесуть нові відповіді – а не лише ранкову прохолоду з вітром, що таємниче шепоче казки на незгаданій мові перед зорею.

Бож ради нас написано, що, хто оре, мусить орати в надії, і хто молотить, -молотить теж у надії, що матиме щось із того.

1-ше до Коринтян, 9-10

Так і той хто в морі, теж виходить в надії – хоча би повернутися з нього (чи знайти, до кого вертатися). Але якщо у київській і львівській , тернопільскій і харківській ночах море саме нагадує про тебе – чи воно шукає теж когось, хто б зявлявся іншим подорожнім?

І нехай вдень наяву воно лагідне і спокійне – нічне море і вживу кличе тебе, дойти по місячній доріжці в даль, де напівзабуте з ненародженим під зорями танцює, солоні бризки солодші за мед, а тихий голос нагадує, до кого ти дійсно хочеш повернути свій фрегат.

Бо з домів панельних видно теж море з вікна.

Із “Заповіту Арійській людині”

Коли ти можеш бачити зруйноване діло цілого свого життя,
І без слів взятися будувати його наново.
Або за одним ударом — стратити виграні сотні партій 
Без жодного порушення і без одного зітхання… 
Коли ти можеш бути коханцем, не шаліючи з любови, 
Коли ти можеш бути сильним, не перестаючи бути ніжним… 
Коли ти можеш любити всіх приятелів як братів, 
Аж так, щоб ніхто з них не був всім для тебе, 
Коли ти вмієш розважати, спостерігати й пізнавати, 
Не стаючи ніколи скептиком, або руїнником, 
Мріяти, та не даючи твоїй мрії стати твоїм паном… 
Коли ти потрапиш бути суворим, не впадаючи ніколи в лють, 
Коли ти вмієш бути відважним, а ніколи безрозсудним, 
Коли ти вмієш бути добрим, коли ти вмієш бути мудрим, 
Не будучи моралізатором, ні педантом, 
Якщо ти вмієш зберегти свою відвагу 
І не стратити голови, коли всі інші довкола тратять її, 
— Тоді князі, боги, щастя і перемога, стануть на віки твоїми вірними рабами, 
Тоді ти станеш людиною…

Слова Ред’ярда Кіплінга, переклад з англійської Дмитра Донцова

Одна з причин, чому простий рибалка став володарем ключів Царства Небесного, окрім щирої (і байдуже, що хиткої) віри, було те , що Симон кинув все, і пішов слідом за Вчителем. І рішення це страшне – уявіть на мить відмову від всього, що знаєте, причому відмову добровільну і незворотню. Відмову від дому, від родини, від улюбленої роботи і просто  – від надії на стабільне майбутнє – цієї найсолодшої отрути від чорного лебедя. Та основне, що це рішення було добровільне. Над чоловіком не можу і немає бути владне ніщо, крім його Творця – так хочеться думати багатьом воїнам цього світу. Та це рішення видається правильним лише доти, доки сам не розумієш, що треба щось обирати.  Ішлях буде лише один. Бо колись щось полонить людину, і закликає стати  його слугою – чи роботи, чи сімї, чи ще чогось під цим зоряним небом – то до останку не хочетсья вріити в саме таке положення справи. Але потім Той, хто знає все, все одно спитає – що було в тебе найвище? І один ікігай тут вже ніяк не може допомогти.

Слова про те, що можна стати вільним, відмовившивсь від цсього – межцють з духовним цинізмом і поганою уявою, але зерно рації в неї приносить, як не дивно, аскеза – будь-якого виду. Суть кожної аскези – відмовитись від меншого зараз – бажаючи великого потім. Чи це традиційні спроби посту зараз – чи великі аскези пустинників колись в минулому і потенційно в майбутньому – всюди відмова від певної чатсини себе зливаєтсья з спокійним усвідомленням винагороди – як мінімум в тому, що відмовлене не має влади більше над своїм власником. І лиш в глибині жевріє таємна думка всіх суворих аскетів – відмовитися від світу настільки, що Бог це не залишить без уваги (див. того ж Івана Вишенського по Франку). Старі часи потребували тяжких рішень – але чи часи дуже легші зараз?

Відмова від інших можливостей – це незмінний супутник будь-якого здійсненого вибору. Чим більша в нас палітра вибору – им тяжче буде обирати, бо певного кроку жаль за усіма решту невибраними параметрами закриє очі перед перевагами обраного. Це рутина ,яка не потребує винагороди ані засудження. Та якшо відмовитися від частини себе, нехай і найдорожчої, щоби вона не оволоділа тобою в злому значенні того слова, і знати, що ніякої винагороди за це не буде – нащо сліпцеві фарби – який це шлях? Історія бачила багато прикладів надуживання, аскези, помірності та надміру – чи починаючи від скопців Росії і закінчуючи мормонами, чи від дервішів до катарів – і жоден з них не завершився достойно, бо ніхто не сотворенй на загибель чи для пекла, особливо якщо те пекло стало лише твоїм. Хочетсья вірити, що душу можна порівняти з глеком,  зякого викидають сушені фрукти, щоби налити вино до весілля – та чи вино там буде, а чи той глек розібють на щастя перед молодими?

Зажвди тяжко відмовлятися від себе, особливо коли іншого шляху немає  а ще гірше починати нові етапи життя з втрат, коли смерть люидин фізична хай і болюча, але убиває менше, ніж втрата моральна (пере дсмертю примритися ще можна і треба – а відречення взаємне вбиває гірше, бо єдине що можна робити, поки ще не згоріли спогади – просто молитися за душі живих і померлих).

“А хто загубить себе ради Мене та Євангелія – той себе спасе”. Можна відмовитися від світу і людей усіх в ньому –  це шлях чорного духовенства, який таким є ще з перших вічних обітів. Можна відмовитися від світу та власних прав, отримавши право вершити долі – шлях білого духовенстява що звязує і розвязує, і несе найбільше відповідальності за скоєне і нескоєне. Та якщо мирянин, чиє священство – сім’я – відмовляєтсья від неї щоби спасти душі свої і своїх – яка винагорода? І чи буде вона потрібна, якщо серце неминуче стане як дерево, що плоду не дало, і годиться вже лише на вироб чи хоча би в піч – нащо сліпому фарби? Шлях до неба зважди тяжкий, хоч ми для нього і створені – та навіщо небо, якщо його ні з ким роздіти?

 

 

 

7262226232

За вікном – неймовірно відкриваюча пора. Коли очі вперто кажуть, що надворі післязим’я, а дати- що навіть календарної немає, і суворий Михаїл ще не ступив на цю землю своїм давно не білим конем – наступає тиша, якої мало хто любить зараз. Тиша, в якій б’ється безгучно питання – де я втратив? Де зникли свята, які не почалися і якщо я бачу радість надворі – то де я загубив її джерело.

Саме такою зимою, як розумію, і завершується моє велике десятиліття подорожі у пошуках.

Подорожі, коли я 16-літній не побоявся відкинути дитячу тезу  – “Любов то може і добре, але мені не до неї”.  З тих пір ,за цей не дуже і довгий час, вдалося пройти багатьма тернями. Ночами, коли вітер запрошував до розмови, стукаючи у шибу,  як кжен порядний шукач правди ,сидів я і думав – хто я, що можу принести Їй. І що зараз не так?
Було всяке – і взаємна пристрасть без любові, і любов без натяку тілесності, прагнення вірності після кінця – і бажання знайти помилку, щоби урвати ту нитку, яка майже вдушила. Кидав я ,кидали мене – розставання щасливі ,сумні і просто розуміючі – бо так не можна інакше. Щасливі, сумні, сердиті і просто інші – безліч душ  і тіл,по своєму красивих. І кожна з них до певної міри залишилася усередині мене, і що Літургії поминаю їх, коли починаю лиш молитися за себе.

Та по тих 10 роках,  коли природа саме в собі плутається, і навіть сусідський пес не виє , думаючи свою думу – що мені це дало, окрім спогадів і відчуття УЖЕ прожитого життя? Бо кожне серце, що хоч на мить , але хотіло бути зі мною – е інше життя – і тоді майбутнє було світлим, визначеним – і трошки хоч, та й надійним. А зараз – пустка варіантів.  Я вільний вгризтися в карєру університету, віддатися на волю плавання бірж, стати суворо усміхненим виноградарем, чи віддавати землі не тільки піт , а й кров, або й на всі копійки податися по світу, нічого не чекаючи – лиш всотуючи в себе сотні світанків і вечорів. Можу замахнутися на спробу керувати чимось дійнс опотужним – скромно служити сотням тисяч п особі, додаючи надії ,що вилікують рак – чи і далі давати дружнього копняка, щоби і черех 5 років по випуску до мене приходили з тортиком і малечею за руку.

Та моя душа зіграла зі мною жарта – і коли я кажу – “Майбутнє є” – воно дійсно є. Та досить було сказати – “Самому мені нема для чого старатися” – і так сталося…

Нема гіршого прокляття, ніж радіти без задрощів чужому щастю, і підозрювати, що таке тобі не дано -чи гірше – ти його пропустив. Бо чи вповні ти радіти можеш? І чи не крадеш його?

Близиться декада до кінця, і проминув день народження тої, яка вперше засвітила для мене вогонь спільності та вечрі розлуки. От-от архистратиг, простий архангел, що першим виступив проти сил вже пекельних (а спокушено було кожного третього) і закликав “Хто як Бог”, ним скинувши нечистий трон і подолавши змія. За те він поставлений над всіма Девятьма чинами – а по силі весь Асгард могутній як лише один херувим, і хто зна, що відчув той архангел, коли його клич став іменем.
Імя визначає суть.

А що вартий володар без владарювання?

 

567-267-9534

В таку ніч осінню і дощову легко бути щасливим. Легко слухати далекий сміх дівочий і спішити додому, знаючи, що всі так навкруги біжть, залишаюич вулицю нарещті з дощем наодинці. І музика листям кружляє з вікна, змішуючи спогади минулого і мрії майбутнього.

В таку ніч віриться. І хоч того ніхто не чекає, та такі ночі та вечори назажди лишаються в памяті, за рік стираючись і зливаючись у дивне видиво. В таку ніч хочеться любити ту, хто поряд, гріючи руки до жару сердець, до жару, що моргає як далекий вогонь на вітрі.

В таку ніч слухаєш. Слухаєш себе ніби востаннє – і слухаєш всіх ніби вперше, на мить ловлячи відсвіт душі на лиці у тих ,які ховаються. Нема ні панцира ні меча – лише безпросвітній вічно старий туман, який найнадійніше розводить недругів і зближає друзів.

В таку ніч спішиш. Спішиш додому, і поряд з тобою спішать також і вурдалаки, і феї, і просто люди, не зачіпаючи одне одного, з легкою усмішкю на лиці – щоби прийти додому, усвідомити як було холодно і зимно – і порадіти, що ти вдома.

В таку ніч…

В таку ніч руйнуються плани і заплітаються душі, збираються розкидані камені, лишаючи поля холодному вітру, що шукає дня минулого. І маленькі спалахи ведуть у темноті кожного, хто забув. на якому вні шляху.

В таку ніч дрімають сили, могутніші за страх в ночі чи світанковий вітер, що зводить чоловіків з розуму. І хтось та й гляне у вись уночі, шукаючи те, чому ймення нема і не буде.

В таку ніч слово стає силою, і молитви особливо палкі, і навіть найбільш нечутливй відчує – Той, хто нас сотворив, не для забави привів нас у світ. Бо немає для книги чи меча вищої долі, ніж сповнити своє призначення – і згадають чоловік і жінка, що їхній вогонь не для того, щоб ховати його від усіх, та й від себе самого.

В таку ніч ми бачимо і чуємо те. що самі і бажаємо

Але чому тебе боїться той, хто чигає вночі?

День Успіння Пресвятої

Ось і все

За вікном відгудів шум дзвонів села сусіднього,і празник перейшов у ту стадію, коли вже пора додому – хоч і не хочеться відриватися від гостей. Та уже вечір догоряє, і пташині зграї вже зібралися до відльоту.

Рідна прикмета каже – осінь приходить по Успінню. По тому празнику, коли мені малому  їздилося по 3 празниках. І дивнотак згадувати це все, незабутнє, і шукати, що саме воно мені дало. Адже першим був празник у Оглядові – коли приїжджав малим за 2 дні до празника, і поки баба, дід покійний, дядько і мама разом готували все. я встигав облазити всі горища, в надії знайти щось, що переверне моє життя – книгу, чи бодай чарівний запис – будь з чим, аби був, встигаючи перегладити всіх кошенят на обійсті. І зрідка тікав на річку з великим грабом, стоячи на містку, і стаючи сам на секунду – річкою. Завжди, коли в ностальгії розгортаю Лепкого “Казка мойого життя” – не можу уявити жодного обійстя, крім того, з хатою на   2 кімнати, пекарнею і сінями, літньою кухнею, стайнями та коморами. І тою схованою в сіні будою, з якої по ночах хрипло гавкав Боба, дідів старий пес.

Та цей празник завжди був тужним, адже цілий день чекалося на гостей – які після смерті тіда і не приходили… І щоби не здуріти від постійно включеного телевізора, я то ліз у пекарню, щоби надихатися тим печивом, посипаним цукром, що ледь пожовтів, то шукав зошит і хоч одну ручку (вони були тоді в дефіциті) щоби малювати хатинку для одного, таку схожу на літню кухню зі піччю (з якої виходив величензний, з міцною кіркою ,вимішаний хліб). Чи сідав на воза, сидячи до вечора, чекаючи/шукаючи сам не знаю що.

Потім  – короткий час празникк в Лопатині, коли дядько завжди новим чимось хвалився, зробленим чи купленим. Ця постійна хлопчача надія, що цього разу я все ж закохаюся – чи то в далеку сестрицю, чи  то в каву італійську, яку так неповторно варить тітка. І один і той же тост директора школи,  хресного двоюрідної сестрички, який ніколи не надоїдає чути.

І  – відвідини хресної ,дітям якої я трошки заздрив, бо в них все зявлялося скорше (окрім компютера, хм=), і з якими так було цікаво вчудити щось на вигоні перед хатою. Напевне, від неї я настільки заразився життєрадісністю, адже то вона в мій перший день народження не побоялася зявитися на порозі ще старої хати, з поджарунком і радісною претензією -а чого свято не свякуєте.

Ці празники вже в минулому – бо і хата в Оглядові біліє пусткою,та й з хресними дороги розійшлися. Та заради батьків, заради дружини і дітей майбутніх, доки буде одна людина з родини чи друзів, що буде вірним гостем в першу неділю серпня – я святкуватиму його, незважаючи на кількість грошей чи зайнятість.  Бо моїм празником закінчується весна – а сусідським, коли як завжди, старий знайомий вчитель кличе тата до своєї хати, а той з усмішкою ритуально відмовляється-  сусідським починається осінь і школа.

І можна відчути себе тим, хто ти був завжди

Господарем свого дому, монахом  свого храму…

І чоловіком, якому потрібно оберігати

 

870-644-2240

Сім учинків милосердя для тіла

 

  1.     Померлого поховати

 

У кожного з нас є свої померлі. На відміну від тих, що цей світ покинули, і з якими ми ще матимемо шанс побачитися колись далеко – у нас з ними світлий сум.

 

Та ці люди хоч і мертві – для нас не померли. Мова йде про тих, які успішно, і надіюся, щасливо, живуть в цьому світі – та  яких ми воліємо забути і оплакати. І краще зараз, поки ми не шукаєм способу їх оживити – і замість людини буде в  нас зомбі, якого ми самі собі збудуємо з привида спогадів. Ховаймо померлих, бо вони не належать більше нашому світу ані нашій душі – щоби вони не забрали нас туди, де нам точно ще не місце.

Мої померлі

Я досі памятаю, як познайомився з вами – світло ніколи не забудеш. Ніщо так не радує світ ,як інший світ, і полум`я радісно вітає полум`я, щоби не згасити, та збагатити одне одного. Відтоді по іншому я бачив усі вечори і ранки, та й життя ваше теж збагатилося – принаймні, ми так думали. Але щось сталося – певна річ чи подія, яка змогла перекреслити все. Все. що було, за винятком спогадів – і ви почали вмирати в мені для мене ж.

Знаю, забагато “я” – те саме “я”, яке хотіло бути “ми” у різних іпостасях – вмирають і друзі теж, не лише кохані чи брати по зброї. Для решти світу було все звично – а всередині відбувався  нічний реквієм з стогону нічних поїздів та квилення лісних птахів. І тоді ж я перестав бути цікавий для вас, мої померлі. Невідомо, чому так – бо немає безвихідних ситуацій (навіть тих, хто ще стоїть одною ногою в Стіксі, можна вернути назад) – та потопаючого не врятувати, якщо руки він не хоче подати.

І ніхто, ніхто тоді вже не вирятує від стану розпуки і постійного передумання – що я  не так вдіяв? де помилився? За що тепер треба чи можна вибачитися? Відповідь же лягає смертною плитою  – все сталося незалежно від тебе. Просто саме ти –  не потрібний(а).

Не потрібний, ба навіть зайвий – адже нікого так не ненавидять ,як того, хто зумів торкнутися душі. ось причина, чому чужаку легко пробачають крадіжку гаманця зі всім – та найріднішим роками згадують одне печиво.

І тоді нічого не лишається , як поховати і оплакати в душі тих –  хто не так давно сміявся разом, і сміх той ішов зорями.

Бо що би не було (навіть чудо) – це тепер завжди стоятиме десь у вишині між вами. Та й, зрештою, кого я обманюю – мертві лишаються мертвими = адже вампіри теж мертвяки.

І за дні-тижні після поховання вони вертаються як неупокоєні, вважаючи, що нічого не сталося ,і вони живі. Та мертвим не місце серед живих, і те, що радувало – приносить жах, а замість дарувати  душу життя – її забирають.

Хто слабший – хай тікає. Хто ж сильніший – хай прикличе свою силу і скаже прямо – ти мертвий(а), і іди спочивай в мирі. “Я пробачив давно тобі”, “Колись завітаю в гості”, “Так, будемо бачитися на конференціях” – вони різної форми набувають, суть же одна – я не тримаю тебе відтоді, коли ти мене покинув навіки

Так іди ж, і хай горе тебе оминає, а за мене ніколи же не турбуйся.

Як часто після таких слів зноситься ураган невиданої сили. Може згадатися все, добре і зле, миле і потворне – все, щоби не поховали те, що давно уже в савані лежить непорушно. Щоби мати право на те, на що право давно утрачене – і по власній же волі. Гірка доля того, хто погодиться на некромантію – адже живий і далі віддаватиме життя, а мертвий крім тліну і гнітючої нудьги дати нічого не здатен – ділитися може лиш той, хто щось та має.

Тому ховайте своїх померлих. Оплакайте і ховайте, щоби могильний цвіт зацвів, опав, і вітром суворого часу з могили залишилася пам’ять, яка відізветься в душі осені падаючим листям, а не ураганом. Як же вам доведеться умерти – ідіть, ідіть туди куди ішли і не обертайтеся, щоби відпустити те, що вже не ваше.

Щоби живе жило, мертве умерти має

Хай життя, дароване згори, нас переповнює, щоби ми з радістю ним ділилися

Прийде лютий =)

Немає ладу в Датськім королівстві. =)
Не схожі тепер пори року анітрохи одна на одну. Літо танцює з сусідками, осінь погідно вмощується ще з серпня починаючи – а тепер ще й весна приходить зарання.
Хоча – хоч календар закликає обурюватися, десь всередині душа погоджується з цим станом речей. Душа, яка чує голос давніх поколінь  – а я ж селянин з діда-прадіда. І хоч жартуємо. що зима від Романа до Йордана, і “шо там тої зими? Свєта, свєта і там вже і Йордань близенько” – щось далеке не просить – наказує – зійшов сніг чоловіче? Значить весна. Значить починай працювати,  і вже, щоби і наступного разу веснувати. Гола земля просить рук, як голе серце – іншого серця.

І справді, прихід весни завжди відчувається – навіть не очима, а носом =) Все ж один з найдавніших відділів головного мозку, як не як – пару собі ж теж “внюхуємо”.  ЗВінсо, це тяжко передати – як описати словами те відчуття, коли вдихаєш і смакуєш повітря, і як лісовик з “Стократа” Дяченків, відчуваєш, що повітря на смак свіже; далеке, як спогади про перші гори; і зелене наче абсент дівоичх очей, яким хочеться впитися  до безтямки. Що тільки от такій порі особливо тужно гуде поїзд, який готовий їхати в холодну і безвітряну зоряну ніч туди, де вже шелестять листям ліси, і ніхто не обіцяє повернутися.  І навіть сьогодні, при цьому весняному вечорі, траплялися мені то пари, то дружні зграйки, то заклопотано-турботливі молоді мами – і жодного засмученого чи злого лиця.

Можливо, так Творець нам нагадує все, що маємо згадати. Саме в такі вечори легко в сері осідає іскриста радість – але і світлий сум. Не знаю, ще за ким всі так одностайно би сумували – і мало до кого стільки молоді  – ба й зрілих, і посивілих – стояли довгу морозяну ніч. щоби хоч одним поглядом попрощатися і віддати шану. Саме за рік печаль і горе здатне замінитися на світлий сум, щоби дійсно – навчитися разом з кимось тихо мовчати, навіть з тими, кого немає тут.

Та пісні залишаються, і наступні по нас так же нехитро спокушуватимуть юнок светриком, лаятимуться металістами, танцюватимуть з пінгвіном чи виходитимуть в море самі чи з дельфінами. Бо весна – це теж вечірній сум – але коли осінь каже “Прийми,зігрій і впелти в своє життя”,  то весна “Візьми і вирости з нього нове”. Неспроста  саме тоді, коли улюблена девятниця Хорхе Маріо Бергольйо завершилася, весна проросла в душі моїй

Хай же море ваших ночей матиме свою зірку, що шлях вказує